четвер, 22 січня 2015 р.

Відшукування причетного

Декілька слів про подію, що стала приводом для мого Львівського вояжу, а саме про ювілейний концерт “Плачу Єремії” з нагоди 25-річчя гурту.
Моє знайомство з “Плачем” давнє. Це той гурт, якому беззастережно можу приписати модне нині слово “культовий”. Дуже вже вони вирізняються, відрізняються. І цьому є маса причин.
Та попри те концерт не мав би бути відкриттям. Крайній студійник “Плачу” вийшов ще в 2003. І за 12 років все видане я заслухав до дір. Слова завчив. Кожен нюанс мелодії запам’ятав. Кожен виверт голосу мимоволі спливає сам собою. За 12 років музика, яку слухаєш часто стає фоном. Вона подобається, вона викликає емоції. Є моменти, коли точно знаєш, що хочеться почути саме “Єхидну” чи “О хто ти, о хто”. Але вже й не замислюєшся над словами, не вслухаєшся в музику надто… Тому ніяких відкриттів я не сподівався.
Не так сталося, як гадалося. “Плач” заграв новими фарбами, новими гранями заблищали такі заслухані пісні. Займуся ж відшукуванням причетного.
Перший – Кость Москалець.
Його передмова до “П’ятикнижжя” Грицька Чубая розкриває вірші. Які по новому, а які просто розкриває, заповнюючи лакуни, роз’яснюючи, коментуючи натхненно.
Читання Чубая чимось подібне до ходіння Львовом. Можна без кінця милуватися архітектурою, човгати по бруківці а то і засісти на лавочці в парку Франка з цікавою книжкою. І буде добре.
Але візьміть гіда, натхненного, розумного і місто оживе. По бруківці перед вами пройде чинно Моцарт молодший – ввечері він розважатиме гостей грою, а просто зараз спішить давати уроки. Театр юного глядача посоліднішає, стане єврейським театром. А з нього раптом почуєте дитячий сміх і зрозумієте – це маленький Пол Муні. І заглибини в дверних проймах будинків перестанете списувати на безжальний час чи вандалів, бо гід покаже, що це символ. Що саме тут лежали мезузи, а значить жили євреї. З поводирем навіть заглибина в стіні розкаже історію.
Таким гідом по “П’ятикнижжю” став для мене Москалець. І переосмислені слова відкриваються заново, їх хочеться слухати і чути.
Окрім цього саме з-під його пера вийшли ті з пісень, які Львівський Оперний співав навіть не разом, а замість Тараса Чубая. Думаєте можна не підспівувати “Ти втретє цього літа зацвітеш”? Може і вийде, але спробуйте цей же трюк повторити під простенький перебір і слова “Завтра прийде до кімнати”…
Інший причетний очевидний. Власне причетні. Музиканти. Живе виконання має незначні, субтильні, але відмінності від платівок. Дещо важче, дещо насиченіше. І вже ці маленькі зміни в звучанні змушують чути по новому. Бо як вже писав – за 12 років запам’ятовуєш кожну ноту.
В живого виконання є ще достоїнства – енергія та емоція. І якщо емоція була стримана, дозована, в лад з текстами і музикою, самозаглиблена, то енергії не жаліли. Зал іскрився. Зал чув, відчував, співчував, співав.
Ще одна маленька, здавалося б, річ, що змушувала прислухатися до таких знайомих слів – перед кожною піснею оголошували автора тексту. Відшукували причетного… Ну як можна не прислухатися до химерно-хижої “Клітки з пантерою”, коли за твоєю спиною сидить Віктор Неборак. А після “Грифона” сумно думаєш, що в Андруховича читав лише прозу. І що ім’я винуватого в тому, що тиждень можу наспівувати “Андрій Вархола – русин чи хохол…” – Петро Мідянка. А сам Тарас Чубай – молодий маловідомий поет. І одразу стає зрозуміло звідки така пасія в “Каламутній воді” – це свої слова покладені на свою музику. А ще Антонич, з яким росте трава, і Малкович з ангелом на плечі…
Причетний до “нового прочитання” і зал. Соромно зізнатися, але в Львівському оперному я був вперше. Атмосфера особлива. І хоч сусід мій дивився концерт через видошукач (достеменно японський турист) і викрутасами своїми вельми мені заважав– враження це не зіпсувало.
Чим причетний зал? Тим, що тут просто слухаєш музику. Не працюєш, не прибираєш, не біжиш, не їдеш в маршрутці. А тому і образи яскраві, деколи аж надто. Образи і асоціації. Давні і нові…
Це дивно, але чомусь деякі пісні “Плачу” прикипіли в мене до певних людей. Сам не завжди розумію, чому саме ці люди. Але змінити асоціації не можу – для цього потрібен час.
Для “Каламутна вода” – образ давній, забутий. З каламутного минулого.
А “Вона” – не сидітиме сумна. Зовсім навпаки – буде сміятися сама, радувати всіх. І тонкі її вуста не спричинилися до переродження давньої дружби на любов. От тільки по русифікованих містах дійсно розбіглися.
“Коли до губ твоїх”… А от тут стовідсоткове попадання. Прямо в душу.
Ще одна історія про зал. І маю підозру, що таке могло відбутися лише в Львові. 
Ближче до кінця пісні в Тараса замовкла гітара. 
– “В нас тут трохи лажа” – звернувся зі сцени. Техніки заметушилися, почали чаклувати з обладнанням. 
– “Різдво” – продовжив Тарас. “Значить вихід є!”. І затягнув “Бог ся рождає” 
Зал відспівав три куплети. В середині третього реванула гітара, але не кидати ж куплета в колядці недоспіваним.
Відпускати “Плач” не хотіли і вперто вимагали “Ленту за лентою”. Отримали таки, врешті решт. Хоч музиканти, здалося мені, не надто хотіли її грати. Так, ситуація зараз така, хочеться чогось патріотично-підйомного. Щоб сказали, що все легко і добре. Була прекрасна спроба в Тараса – замість “Ленти” зіграв “Буде нам з тобою що згадати”. Так зіграв, що всі принишкли. Але… До “Ленти” справа таки дійшла, і вшкварили її так, що аж гай шумів…
P.S. Слабка втіха для тих, хто пропустив – планується телеверсія.

Немає коментарів:

Дописати коментар