четвер, 22 січня 2015 р.

Відшукування причетного

Декілька слів про подію, що стала приводом для мого Львівського вояжу, а саме про ювілейний концерт “Плачу Єремії” з нагоди 25-річчя гурту.
Моє знайомство з “Плачем” давнє. Це той гурт, якому беззастережно можу приписати модне нині слово “культовий”. Дуже вже вони вирізняються, відрізняються. І цьому є маса причин.
Та попри те концерт не мав би бути відкриттям. Крайній студійник “Плачу” вийшов ще в 2003. І за 12 років все видане я заслухав до дір. Слова завчив. Кожен нюанс мелодії запам’ятав. Кожен виверт голосу мимоволі спливає сам собою. За 12 років музика, яку слухаєш часто стає фоном. Вона подобається, вона викликає емоції. Є моменти, коли точно знаєш, що хочеться почути саме “Єхидну” чи “О хто ти, о хто”. Але вже й не замислюєшся над словами, не вслухаєшся в музику надто… Тому ніяких відкриттів я не сподівався.
Не так сталося, як гадалося. “Плач” заграв новими фарбами, новими гранями заблищали такі заслухані пісні. Займуся ж відшукуванням причетного.
Перший – Кость Москалець.
Його передмова до “П’ятикнижжя” Грицька Чубая розкриває вірші. Які по новому, а які просто розкриває, заповнюючи лакуни, роз’яснюючи, коментуючи натхненно.
Читання Чубая чимось подібне до ходіння Львовом. Можна без кінця милуватися архітектурою, човгати по бруківці а то і засісти на лавочці в парку Франка з цікавою книжкою. І буде добре.
Але візьміть гіда, натхненного, розумного і місто оживе. По бруківці перед вами пройде чинно Моцарт молодший – ввечері він розважатиме гостей грою, а просто зараз спішить давати уроки. Театр юного глядача посоліднішає, стане єврейським театром. А з нього раптом почуєте дитячий сміх і зрозумієте – це маленький Пол Муні. І заглибини в дверних проймах будинків перестанете списувати на безжальний час чи вандалів, бо гід покаже, що це символ. Що саме тут лежали мезузи, а значить жили євреї. З поводирем навіть заглибина в стіні розкаже історію.
Таким гідом по “П’ятикнижжю” став для мене Москалець. І переосмислені слова відкриваються заново, їх хочеться слухати і чути.
Окрім цього саме з-під його пера вийшли ті з пісень, які Львівський Оперний співав навіть не разом, а замість Тараса Чубая. Думаєте можна не підспівувати “Ти втретє цього літа зацвітеш”? Може і вийде, але спробуйте цей же трюк повторити під простенький перебір і слова “Завтра прийде до кімнати”…
Інший причетний очевидний. Власне причетні. Музиканти. Живе виконання має незначні, субтильні, але відмінності від платівок. Дещо важче, дещо насиченіше. І вже ці маленькі зміни в звучанні змушують чути по новому. Бо як вже писав – за 12 років запам’ятовуєш кожну ноту.
В живого виконання є ще достоїнства – енергія та емоція. І якщо емоція була стримана, дозована, в лад з текстами і музикою, самозаглиблена, то енергії не жаліли. Зал іскрився. Зал чув, відчував, співчував, співав.
Ще одна маленька, здавалося б, річ, що змушувала прислухатися до таких знайомих слів – перед кожною піснею оголошували автора тексту. Відшукували причетного… Ну як можна не прислухатися до химерно-хижої “Клітки з пантерою”, коли за твоєю спиною сидить Віктор Неборак. А після “Грифона” сумно думаєш, що в Андруховича читав лише прозу. І що ім’я винуватого в тому, що тиждень можу наспівувати “Андрій Вархола – русин чи хохол…” – Петро Мідянка. А сам Тарас Чубай – молодий маловідомий поет. І одразу стає зрозуміло звідки така пасія в “Каламутній воді” – це свої слова покладені на свою музику. А ще Антонич, з яким росте трава, і Малкович з ангелом на плечі…
Причетний до “нового прочитання” і зал. Соромно зізнатися, але в Львівському оперному я був вперше. Атмосфера особлива. І хоч сусід мій дивився концерт через видошукач (достеменно японський турист) і викрутасами своїми вельми мені заважав– враження це не зіпсувало.
Чим причетний зал? Тим, що тут просто слухаєш музику. Не працюєш, не прибираєш, не біжиш, не їдеш в маршрутці. А тому і образи яскраві, деколи аж надто. Образи і асоціації. Давні і нові…
Це дивно, але чомусь деякі пісні “Плачу” прикипіли в мене до певних людей. Сам не завжди розумію, чому саме ці люди. Але змінити асоціації не можу – для цього потрібен час.
Для “Каламутна вода” – образ давній, забутий. З каламутного минулого.
А “Вона” – не сидітиме сумна. Зовсім навпаки – буде сміятися сама, радувати всіх. І тонкі її вуста не спричинилися до переродження давньої дружби на любов. От тільки по русифікованих містах дійсно розбіглися.
“Коли до губ твоїх”… А от тут стовідсоткове попадання. Прямо в душу.
Ще одна історія про зал. І маю підозру, що таке могло відбутися лише в Львові. 
Ближче до кінця пісні в Тараса замовкла гітара. 
– “В нас тут трохи лажа” – звернувся зі сцени. Техніки заметушилися, почали чаклувати з обладнанням. 
– “Різдво” – продовжив Тарас. “Значить вихід є!”. І затягнув “Бог ся рождає” 
Зал відспівав три куплети. В середині третього реванула гітара, але не кидати ж куплета в колядці недоспіваним.
Відпускати “Плач” не хотіли і вперто вимагали “Ленту за лентою”. Отримали таки, врешті решт. Хоч музиканти, здалося мені, не надто хотіли її грати. Так, ситуація зараз така, хочеться чогось патріотично-підйомного. Щоб сказали, що все легко і добре. Була прекрасна спроба в Тараса – замість “Ленти” зіграв “Буде нам з тобою що згадати”. Так зіграв, що всі принишкли. Але… До “Ленти” справа таки дійшла, і вшкварили її так, що аж гай шумів…
P.S. Слабка втіха для тих, хто пропустив – планується телеверсія.

Excuse me, sir

От не розумію я японських туристів з їх фотоапаратами. Набіжать, обклацають все що можна зі всіх боків і біжать далі. Завжди цікаво було, чи бачать вони взагалі те, що фотографують.
Сонячна Прага, кінець літа. Через дорогу від мене Jiráskův most. Влтава пахне рибою і прохолодою. Задерши голову чекаю зеленого сигналу світлофора, коли раптом: 
– “Excuse me, sir” – звідкись знизу. 
Виходжу з нірвани. Прохолодна річка витікає з думок повільно і неспішно. По ній пропливає кам’яний Празький Град. Я вже, було, майже здивувався тому, що він може пливти як знову це: 
– “Excuse me, sir!” 
Турист-японець. Прямісінько переді мною. 
Дуже не до речі згадую всі півтори фрази Чеською з свого арсеналу. Повільніше за Празький Град підпливає англійська. І ось я вже готовий, але запізно. Японець завдає вирішального удару. Це вже не вазарі, це іппон. 
– “Котрий з цих будинків танцюючий” – питає мене нащадок самураїв, впевненим жестом показуючи обох можливих кандидатів. 
Я точно знаю, що той, що ліворуч мене. Але обертаюся, щоб перевірити. Бо від людей, які називають свіжі овочі “черствими потравинами” можна сподіватися чого завгодно. Може цей їхній будинок щогодини елегантим па переходить на іншу сторону вулиці, перестрибуючи напис Pozor! Tram! 
Але за спиною все гаразд. Танцюючий будинок явно не збираєтся покидати свого місця, а інший кандидат – геть собі статечний, поважний, великий і з баштами. Ну не до снаги йому ні фокстрот, ні пасодобль. 
“А самі то ви як думаєте, пане самурай?” – відповідаю. “От же він, танцюючий, як на фото, що ви зранку дивилися в ґуґл-мапах. Ну невже, невже ви не бачите?!! Він же такий легкий, так грайливо охопив талію своєї башти…” 
Відповідаю безмовно, натомість стримано витягуючи ліву руку в сторону танцюриста. 
Дякую! Клац-клац-клац! Відповідає японець і зникає за поворотом…
Десь в далекій Японії мій мимовільний знайомий буде розглядати десятки тисяч фото з різних куточків світу. І буде там будинок, що танцює. “І тут я був” – випалить він скоромовкою. Але чи згадає, що Влтава пахне рибою і прохолодою?