пʼятниця, 1 червня 2012 р.

Ниття про загробне життя

Я ріс на боголюбній Галичині. Такій боголюбній, що тільки в нашому маленькому чотиритисячному селі цілком собі уживалися православні, грекокатолики та римокатолики. Це офіційно. Себто в нашому селі була невеличка гарнесенька грекокатолицька церковиця, ще менша православна капличка, вічнобуд великої гарної православної церкви і старий покинутий польський костел. Костелу дісталося найбільше - меси там ніхто не провадив. І стояв він посеред зернотоку. Звісно ж орган з нього зник у невідомому напрямку ще задовго до мого народження. Проте хоч костел і не був діючим, все ж за архітектурою та стійкістю легко міг дати фори решті наших церков.
Звісно, це було не все: на 4 наших тисячі населення було ще й кільканадцять свідків єгови, трохи менше адвентистів сьомого дня ну і, звісно, куди ж без них, кілька євреїв. Насправді жодного єврея з наших я не пригадаю, але ж вони завжди є, правда?

Кожному послушнику будь-якої з конфесій давалася обіцянка за послух потрапити до раю. Ну або до пекла. За непослух. 

Пекло, як ви знаєте, є місцем направду жахним і вельми неприємним. Коли я був малим, до пекла мені зовсім не хотілося. Не надто хотілося і до раю. Дорога ж бо туди лежала через безмежно нудні недільні служби. Я пропускав рівно половину "Підводної одісеї команди Кусто". Це було нестерпно. Туманні перспективи пекла не дуже лякали мене, але зчинити бунт не дозволяли геть реальні перспективи піти в куток за непослух.

Потім був тривалий шмат коли я знався зі свідками єгови. То було достеменно інше: зібрання де ти міг виступити, відповісти на питання, де тебе слухали. Формула правильних відповідей в мене знайшлася швидко: треба лише натхненно переказувати те, що написано. Я впевнено обростав авторитетом і перспективами входження до раю в редакції вже свідків. Їхній рай був трохи інший: там би ми жили тілесними сотворіннями на землі, в чомусь на зразок комуни і трудилися би в славу господа. 

То був період дозрівання і я не надто переймався. Переймався переважно іншим. А потім... в цей рівно день 9 років назад померла моя рідна і єдина сестра. Кінець життя був дуже видимий. Тоді я зрозумів, що можна заснути і ніколи більше не прокинутися. Саме тобі я вперше задумався про рай і пекло по справжньому.

От що вийшло:

Християнський рай це місце, де ми славитимемо господа. Будемо жити во ім’я цього. Такі собі зомбі з чіткою програмою - махаємо крильцями (лопатами у свідків) і славимо. Ніякої роботи інтелекту, ніяких питань і сумнівів - повне смирення. В армії, кажуть, для чогось подібного використовують бром. Тут мені доведеться вийняти мізки, бо будучи при свідомості я такого не витримаю. Ну, але є реальніша перспектива - пекло.

Тихо варячись в якій небудь киплячій смолі я буду згадувати всі свої гріхи. І коли черговий чорт задиватиме черговий цвях в мою довбешку я в черговий раз проклинатиму себе за те, що согрішив. Але я буду я.

От що виходить назагал: в рай я потраплю таким собі всеслявлячим кимсь. Овочем, що нічого спільного зі мною не має. Тобто заслужу на рай я зі всіма своїми мухами в носі і тарганами в голові, а відбуватиме вічне блаженство буде хтось другий. А в пекло потраплю я вже заслужено, і буду там сам собою. Проте перспектива варитися заживо мені ніскілечки не подобається. Такий от веселий вибір дає релігія.

Ви справді ще й досі дивуєтеся, чому я атеїст?

P.S. Про небажання втрачати власне "Я" в релігії написано глибше і талановитіше є в "Таємниці" Андруховича.