четвер, 10 травня 2012 р.

Дядя інвалід

Сьогодні додому вертався 25-ою через Петрівку. Доїжджали вже майже до кінця. Перед однією з зупинок до кагалу тих, що виходять потрапила молодесенька мама з янгололиким хлопченям якраз того віку, коли постійно задаються всі можливі та неможливі питання. Я й не звернув би на них увагу, бо сидів спиною проте дзвінкий хлоп’ячий голосок прорізав сонний гул маршрутки:
- "Мама, а чого дядя так смішно ходить?"
По тротуару назустріч маршрутці йшов молодий чоловік, мабуть з наслідками ДЦП. Знаєте, такою характерною їхньою рваною ходою на напівзігнутих ногах, недоладно помахуючи якось неприродно вивернутою рукою. 
- "Дядя - інвалід. Він хворів коли маленький був"
- "Бідний дядя", зітхнуло хлопча. "Мені його шкода. В нього, певно, ножка болить"
- "Так, бідний" - підхопила мама, рада тим, що її чадо виявило співчуття. "Таких людей жаліти треба, і сміятися з них не можна і..."
Маршрутка зупинилася і вони вийшли. І коли двері з шумом зачинилися за ними я зрозумів, що не встиг розказати хлопчині, що ми з цим дядею більше року щоранку їздили одною й тою ж маршруткою на вокзал. Я з ціпком, він непевно, але на своїх двох. Я сходив на одну зупинку раніше і йшов на роботу. Якимось неймовірним чином він наздоганяв мене і ми заходили в один вхід бізнес-центру. Одним і тим же ліфтом їхали на один і той же поверх. Хтось з нас прикладав перепустку і відчиняв двері іншому. І лише в коридорі ми розходилися: я направо в Норвего-Українську Ітеру, а він наліво у всесвітньовідомий Microsoft. 
Пояснити б цьому хлопченяті, що цього дядю треба не жаліти. В нього треба вчитися...

Немає коментарів:

Дописати коментар