понеділок, 16 січня 2012 р.

З першим снігом!

Волею-неволею довелося мені сьогодні опинитися на вулиці о сьомій годині ранку. Вкотре вже привітавши себе з першим снігом посунув на зупинку. Через порожній від людей і казково засніжений Виноградар. Освітлений жовтими, хаотично-несподіваними у змінах освітлення ліхтарями, оповитий синню зимового ранку, засипаний білим снігом він виглядав куточком спокійного раю. Навіть моє щебетливе дитя лише тихенько, ніжно і тепло тулилося до мене. Може то тому, що ще не розвіялася вранішня дрімота, бо інакше вона би просто захлиналася словами від захвату. І раптом, наче з кольорового дитячого сну в кошмар перед ще не надто ясні наші очі з’явилася зупинка. Теж, ніби, засніжена не менш щедро, засвічена тими самими недолуго липаючими ліхтарями. І надто вже щедро заставлена вранішніми людьми. Такими ж, як і кожного дня. З тупим роздратуванням в очах від того, що треба рано вставати, що на роботу на дев’яту а запізнюватися зась. А ще тому, що брудна дорога, холодно, вогко, сніг цей під ногами скрипить... Чорт забирай, ще дві хвилини тому нам казковим, сонним і закоханим якось так лагідно, наче по батьківськи посміхався старий двірник. Його не дратував сніг, він теж його чекав, вірив що він прийде. Що малеча врозсип буде летіти зі всіх, геть і найменших гірок, що з’являться сніговики, що рипітиме і блищатиме, і затрушуватиме, і заліплюватиме щойно прометене. В його очах таки світили ті ж ліхтарі, що в наших. Сіра стіна людей на зупинці, тягуча, густа мов драглі проускала нас неохоче. Легше було пройти один за одним, та я боявся, що поодиначки це сіре желе витягне з нас і ту вранішню дрімоту, казковість. Забере сон, що ще раз так хотів його згадати. Забере тиху, ласкаву напівусмішку на її обличчі. Люди розступалися і їх очі були геть не лагідно батьківськими. Не було в них жодного зворушення, жодного тепла. Якийсь сірий туман. Зіщулена наче від удару Таша лише сильніше стискала мою руку, а я якись несподівано холодний і рішучий йшов вперед. Вона поцілувала мене перед маршруткою і швиденько вбігла в салон. Я ще встиг торкнутися її рученяти. Бодай через брудну шибку. І побачив теплу посмішку і вранішню паволоку в очах. Це як нагорода. Я зміг, я провів, я захистив... Маршрутка рушила. Лишившись сам-на-сам з кам’яною сірістю обличь я таки запанікував. Ні, це не жодне з моїх псевдохудожніх перебільшень, це якийсь такий тупий страх. Як в лісі вночі. Коли здається, що дерева змикають ряди і тягнуться до тебе гіллям з геть не добрими намірами. Черги змикали свої сірі озлоблені ряди. Сил пронизувати їх ще раз не було. Без теплої долоньки в руках можна було піддатися, вхопити їх настрій... Я досі дивуюся, як стало сил не побігти. Десь за нескінченно довгу мить з’явився мій Виноградар. Вже інший двірник ритмічно шурхотів мітлою. "Капець", подумав я, зараз і він підніме роздратоване снігом обличчя і глипне на мене, щасливого зі зверхнім докором. Я ретельно вистукав ноги перед тим, як стати на прометену доріжку. Двірник підняв очі, випростався і посміхнувся. "Доброго ранку", чемно привітався я. "З першим снігом" усміхнувся він. "Гарно так, правда?". Невже це він мене питає, та ще й з такою надією в голосі? О, боги! Ми ще кілька хвилин теревенили про погоду та якісь інші нісенітниці. Було невимовно приємно, що в моєму тихому королівстві все гаразд і всі просто радіють снігу. І навіть дядьки, що синхронно зчищали сніг з авт геть не виглядали роздратованими. І сусід вийшовши з під’їзду роззирнувся, сховав витягнуту було вже цигарку і вдихнув на повні груди... За кілька хвилин побіжу на роботу і я. Але, певна річ вже з хорошим настроєм. Ото тільки не полишає думка, чого вона на тій зупинці такі? Хоча так направду, то я б волів не знати. Хай краще думають, чого це я такий щасливий... З першим снігом!!! P.S. Рецепт хорошої дороги таки простий. Доки всі їдуть на роботу, я, витягнувши Кіндла з кишені мандрую з Андруховичем деінде. Сьогодні, мабуть, до Львова. Але то вже інша історія...

Немає коментарів:

Дописати коментар