пʼятниця, 20 січня 2012 р.

Виринаючі росізми у вікнах

- А ты, случайно не знаешь, как по украински называются всплывающие окна?
- Виринаючі вікна
- Шутишь?
Активні дієприкметники
Десь такий діалог стався вчора на роботі. Щоправда мені навіть не довелося висувати свою улюблену, до оскоми співрозмовників, тезу про неіснування технічного діалекту української мови. Львівський є, волинський є, а технічного нема.
В суперечці про виринаючі вікна зачепили активні дієприкметники. Мовляв немає таких в українській мові. Наче правда, бо лікар лікуючий разом з масажистом масажуючим таки добряче дістали. Але давайте знову до виринаючих вікон. Чи до танцюючих пар - це ж бо цікавіше. Ці словосполучення слух якось не ріжуть, але ж і правила порушують. Невже ж таки омоскалився я в Києві настільки, що втратив чуйку? На щастя  помогла наша протестуюча гм, пардон, звісно ж - та, що протестує, Вікіпедія нагадавши, що є ще така цікава річ, як віддієслівний прикметник. Ура! Вікна і пари, що танцюють в них амністовано (зауважте, не танцюючі в них, адже це вже активний дієприкметник).
Уявіть собі такий от діалог. Ні, навіть не діалог, а дві репліки на балу, кинуті двома графоманами перебуваючими :) що перебувають у повному захваті і намагаються описати те, що діється:
А: Танцюючі пари кружляють по залі
Б: Кружляють танцюючі по залі пари
Тепер можемо нагримати на пана Б: "А чого це ви, пане Б, вживаєте кальку з російської, га?". Стривайте, а чого пан Б? Може то пані Б? Ще й на балу... Краще пробачимо їй цей маленький огріх та запросимо до танцю...

Технічна українська
Тут коротко: технічної української не існує. Мене аж тіпає від різного виду "Додатків", "Застосувань" та "Бульбашкових друкарів". Лишіть програмістам їх суржик. Щодо всякого роду офіційних документів, що їх так люблять наші державні мужі можу хіба сказати те ж саме, що сказав Стів Джобс про екран iPod nano. Готові? GET RID OF IT! Я це не стільки про документи, як, власне, про самих державних мужів...

Живемо в Україні, як дачники,
Українську зневаживши суть.
Нині там у державі табачники,
Де б тютюнники мали буть!
Петро Осадчук

Запозичення з російської
Чомусь слова, прийшлі до нас з російської мови з метою різати вухо прийнято називати русизмами. Вдумайтесь в етимологію, посмакуйте це слово. В ньому так і бринить Русь! Ні, я не проти слова. В мов наших багато спільного, і запозичення будуть, і вони збагачуватимуть обидві мови. Але коли чуєш "на слідуючій зупинці!"... ох... То не Русизм! Я оголошую війну! Від нині це РОСІЗМ! Росізм. Погодьтеся, звучить якось слизькувато-гидкувато-незручно. Як, властиве, і самі росізми.

And one more thing:
Недавно обіцяв про Бабкіна і Брюсель. Най самі за себе говорять!
Обіцяю про Джобса. І про Кіндл. І, може, навіть, все одразу.

середа, 18 січня 2012 р.

...і випити великими рядками

"Митці - люди талановиті, але здебільшого зіпсовані. Якщо не славою і грошима, то алкоголем. Вечорами п’ємо багато вина і брудно лаємося. (У твоїй пристуності, звісно, не будемо). Насамкінець у нашому товаристві іноді з’являється ще й вона - MJ."
"Хто це така?" - чи не миттєво зреагувала Кс.
"MariJuana", - вичерпно відповів я.
Юрій Андрухович. Лексикон інтимних міст. Десь посеред Лозанни

До Андруховицького Наймехена я грішив літературним алкоголізмом рівно двічі. Вперше то було аристократично-поштиво. З братами Стругацькими десь серед снігів в затишному "Отеле "У погибшего альпиниста"". Хоча ні, не двічі. Бо в "Готелі" я вперше напився слухаючи радіовиставу з улюбленим Гафтом, а потім вже читаючи книжку. Другого разу я вже просто бухав спокушений тими ж братами за кілька лише тижнів у "Граде обреченном". Рядки плили, голова на ранок була похмільна. Маючи за свідка Сашу, який людина серйозна, науковець і знається на якісному алкоголі анітрохи не гірше, ніж на якісній літературі скажу, що п’янів я зовсім не один. До певного часу думав що це автентична риса Стругацьких - настільки колоритно змалювати сцену споживання алкоголю, що читача і дійсно починає похитувати. Причому геть по різному.

Почитайте "Готель". У вас неодмінно з’явиться відчуття такого благородного, аристократичного, легкого сп’яніння. Рухи стануть плавнішими, язик розв’яжеться (гм, поговорити, правда, буде ні з ким, хіба з книжними героями, але до такого стану не розвезе). Ви відчуєте як усі ті річні запаси старого вина приємно холодять глотку і гріють душу і мізки. Неперевершене почуття, закликаю, спробуйте.

"Град" - це п’янка приречена. На похмільну важкість голови. Там не вино, там не до витребеньок. І не ведіться на "Західний" стиль Стругацьких, віскі не буде. Цмудитимете гірку і теплу (ні, не з мильниці). Рядки попливуть перед очима і зробиться трохи зле, дуже піднесено і бентежно весело. А ще відчуєте себе на порозі великих звершень. Готовим зламати світ. Бездумно-безрозсудно-великодушним. Ну, ви ж знаєте, як можна звернути гору після кількох вдало закинутих чарок... Ніколи ви не будете ближче до розгадки всіх таємниць граду ніж на цій організованій Фріцем пиятиці.

Нині мушу частково відмінити автентику Стругацьких в цьому питанні. Відмінити, бо мав щось подібне з іншим автором. Частково, бо не пив, а курив. Не знаю що, але цілковито точно то був не тютюн. Головне брати три, тоді буде знижка - не 6 євро, а всього 5 (нагла реклама). Накрило мене в маршрутці. Пощастило, що їхав я з роботи а не навпаки. Якраз перед кінцевою почав читати про Наймехен. Їй-бо, добре, що пан Юрій був в Голандії лише раз в житті, бо якби був двічі за час моєї дороги, то не знаю, чи й добрався б додому. Опис посткофішопного стану автора ще й поданий від першої особи гепнув по мізках так (еге ж, долькою лимону загорнутого в золоту цеглину), що мене одразу захитало. Ледь дочекавшись кінцевої на вокзалі я вивалився з маршрутки на "свіже" повітря привокзальної площі. Зараз лиш пригадую, що таки оперся спиною об перший зустрічний чи то стовбець, чи то паркан і якийсь час віддихувався і приходив до тями. Не знаю скільки. Мене мутило, перед очима плило. Холєра ясна! Я знав, що це маячня, що я просто начитався але зробити з собою не міг нічого. Все ж на стоп’ятдесятякийсьтам раз мене відпустило. Стало легко, невимовно легко, якось піднесено. Захотілося сміятися. Самому з себе. Сміятися... Хай йому ґрець!!! Тільки зараз дійшло! Ну та й біс з ним. Вживу спробувати не довелося, а літературний "приход" вдався.

P.S. Якийсь дурнуватий стан. Хочеться віскі (хоч я його і не люблю). А ще якогось Блекстоуну, такого терпкого, ароматного, з вишенькою. Ні, дзуськи. Як співає Сергій Бабкін: "Він варить каву але сам п’є зелений чай". Чайку і спати. Добраніч.

P.P.S. Про Бабкіна і Брюсель у розділі "Далі буде..."

понеділок, 16 січня 2012 р.

З першим снігом!

Волею-неволею довелося мені сьогодні опинитися на вулиці о сьомій годині ранку. Вкотре вже привітавши себе з першим снігом посунув на зупинку. Через порожній від людей і казково засніжений Виноградар. Освітлений жовтими, хаотично-несподіваними у змінах освітлення ліхтарями, оповитий синню зимового ранку, засипаний білим снігом він виглядав куточком спокійного раю. Навіть моє щебетливе дитя лише тихенько, ніжно і тепло тулилося до мене. Може то тому, що ще не розвіялася вранішня дрімота, бо інакше вона би просто захлиналася словами від захвату. І раптом, наче з кольорового дитячого сну в кошмар перед ще не надто ясні наші очі з’явилася зупинка. Теж, ніби, засніжена не менш щедро, засвічена тими самими недолуго липаючими ліхтарями. І надто вже щедро заставлена вранішніми людьми. Такими ж, як і кожного дня. З тупим роздратуванням в очах від того, що треба рано вставати, що на роботу на дев’яту а запізнюватися зась. А ще тому, що брудна дорога, холодно, вогко, сніг цей під ногами скрипить... Чорт забирай, ще дві хвилини тому нам казковим, сонним і закоханим якось так лагідно, наче по батьківськи посміхався старий двірник. Його не дратував сніг, він теж його чекав, вірив що він прийде. Що малеча врозсип буде летіти зі всіх, геть і найменших гірок, що з’являться сніговики, що рипітиме і блищатиме, і затрушуватиме, і заліплюватиме щойно прометене. В його очах таки світили ті ж ліхтарі, що в наших. Сіра стіна людей на зупинці, тягуча, густа мов драглі проускала нас неохоче. Легше було пройти один за одним, та я боявся, що поодиначки це сіре желе витягне з нас і ту вранішню дрімоту, казковість. Забере сон, що ще раз так хотів його згадати. Забере тиху, ласкаву напівусмішку на її обличчі. Люди розступалися і їх очі були геть не лагідно батьківськими. Не було в них жодного зворушення, жодного тепла. Якийсь сірий туман. Зіщулена наче від удару Таша лише сильніше стискала мою руку, а я якись несподівано холодний і рішучий йшов вперед. Вона поцілувала мене перед маршруткою і швиденько вбігла в салон. Я ще встиг торкнутися її рученяти. Бодай через брудну шибку. І побачив теплу посмішку і вранішню паволоку в очах. Це як нагорода. Я зміг, я провів, я захистив... Маршрутка рушила. Лишившись сам-на-сам з кам’яною сірістю обличь я таки запанікував. Ні, це не жодне з моїх псевдохудожніх перебільшень, це якийсь такий тупий страх. Як в лісі вночі. Коли здається, що дерева змикають ряди і тягнуться до тебе гіллям з геть не добрими намірами. Черги змикали свої сірі озлоблені ряди. Сил пронизувати їх ще раз не було. Без теплої долоньки в руках можна було піддатися, вхопити їх настрій... Я досі дивуюся, як стало сил не побігти. Десь за нескінченно довгу мить з’явився мій Виноградар. Вже інший двірник ритмічно шурхотів мітлою. "Капець", подумав я, зараз і він підніме роздратоване снігом обличчя і глипне на мене, щасливого зі зверхнім докором. Я ретельно вистукав ноги перед тим, як стати на прометену доріжку. Двірник підняв очі, випростався і посміхнувся. "Доброго ранку", чемно привітався я. "З першим снігом" усміхнувся він. "Гарно так, правда?". Невже це він мене питає, та ще й з такою надією в голосі? О, боги! Ми ще кілька хвилин теревенили про погоду та якісь інші нісенітниці. Було невимовно приємно, що в моєму тихому королівстві все гаразд і всі просто радіють снігу. І навіть дядьки, що синхронно зчищали сніг з авт геть не виглядали роздратованими. І сусід вийшовши з під’їзду роззирнувся, сховав витягнуту було вже цигарку і вдихнув на повні груди... За кілька хвилин побіжу на роботу і я. Але, певна річ вже з хорошим настроєм. Ото тільки не полишає думка, чого вона на тій зупинці такі? Хоча так направду, то я б волів не знати. Хай краще думають, чого це я такий щасливий... З першим снігом!!! P.S. Рецепт хорошої дороги таки простий. Доки всі їдуть на роботу, я, витягнувши Кіндла з кишені мандрую з Андруховичем деінде. Сьогодні, мабуть, до Львова. Але то вже інша історія...