неділя, 24 квітня 2011 р.

Про коротку долю

Доле моя коротка... Ти мені пишеш добраніч, не знаючи ще, що ти коротка.
І жити тобі три, якщо тебе дві, а ні, то сім як тебе три...
Але й того ти не знаєш. І я б волів не знати. Хоч, може, надіятись можу на те, що буде інша, довга. Чи не довга, хтозна... Я ж не відаю, то мені так, з барського плеча сказали. Нащо? Чому? Щоб не жила ти сім, а тільки три?
Доле моя, спи спокійно. Я знатиму за тебе, що ти коротка. Що ми гаємо час а мали би боятися кожного нового дня. Горнув тебе до себе нині, коротка моя, щаслива моя в безтямстві.
Не хочу я думати, як бути без тебе, знати не хочу. І кінця чекати не хочу, тепла моя, сонна, щаслива в невіданні. А може щаслива в невідданні? Може я не пущу, може ти не підеш? А може й не стане мене дочекатися строку, чи й взагалі не стане, розвіюсь над Дніпром вітром вільним... Не хочу знати...
Нащо мені сказали? Як тепер бути з цим, як збутися, забути, викинути, не знати завтрашнього дня і прокидатися чекаючи не кінця і не початку, а не знати чого...
Доле моя, ну чого завжди комусь цікавіше знати, що з нами буде, що приписано-приречено кому більше, ніж нам обом? Дайте щастя невідання, дайте жити не по розкладу. І так уже дім-робота-вихідні-прогулятися-поїсти-поспати-полюбити... Життя по розкладу, любов по розкладу. От і термін кінцевий укладу і коротка доля...
Доле моя, моя приречена наречена.
Спи, спи пташеня.
Завтра настане день. І ти не знаєш, що там буде. І я ще не знаю, до пори. Може то і є щастя?

Немає коментарів:

Дописати коментар