четвер, 28 квітня 2011 р.

Хранітє дєньґі в сбєрєгатєльной кассе...

Трошки про наболіле за сьогодні. Черговий сеґмент епопеї з улюбленим банком (буду писати в тій божевільно-політкоректній манері, не називаючи речей їх іменами, так-так...)
Панове - отримувати зарплату в доларах це не тільки прикольно, а ще й геморой. Бо вічнозелені треба продати. Так-так, бо інакше будеш сидіти з купою доларів на рахунку і гастритними пустотами в шлунку. Продаж шутка проста якби не одне але - треба особисто привезти заявку в банк. А ще везти акти, які підтверджують, що ти ці гроші заробив. Задовбує. Особливо коли лежиш дома з вітрянкою, хочеш їсти, а грошей нема.
Ну, світ не без добрих людей (дякую, Паша!)
Власне факап був вчора ввечері + сьогодні зранку. Гроші продали, перекидаю їх на картку, бо треба платити комунальні+мобільник+ліцензія на джиру+харчі в магазині. Звично проклацую форму переказу, підтверджую, підписую сертифікатом і тут табличка в фейс - "дані передані в банк. Перевірте стан переказу пізніше в спеціальному перевірочному місці". Ніби не привід для паніки, але гроші портібні саме зараз, край - завтра зранку. Перевіряю стан транзакцій - малюється індніанська національна халупа Фіґвам - жодних відомостей (хоча фільтр каже, що статус "передано в банк і колись си пройде" існує. Нервую, але сон перемагає. Йду спати. Назавтра ситуація не краща. Проводжу 2 транзакції вводячи для них однаковий глобально-унікальний номер (ну, може хоч валідація зламається). Ні, банкінг з’їдає це діло кажучи, що передав, а далі знову зразки північноамериканської архітектури доколоніального періоду. Шлякую - набираюсь жовчі і їді, телефоную в кол-центр. Якесь миле дитя на тому кінці провода тихим головом питає в мене мої чудо циферки і спокійно так каже, що сталася внутрішня помилка банкінгу (сірію, зеленію, моїми кревними керує софт, який дає інтернал-еррори і тупо замовчує цей факт), і треба повторити транзакцію за кілька хвилин, бо стара не пройде. Ввічливо прощаюсь (не можу хамити людям, та і що воно дасть) і лізу в браузер. Сподіваючись вже тільки на чудо починаю нову транзакцію і бачу, що пройшла вчорашня. Все, приплили. З огляду на те, що часу катма вирішую, що це таки позитивний результат мчу платити все, що треба, і знімати скільки треба.
Що більше всього дратує:
  1. Софт який при інтерналах не каже - "Вуйко Анатоліч, я факапнувся, спробуй пізніше"
  2. Працівники кол-центру, які спокійно кажуть, що софт, який керує нашими грошима тихо факапиться. Дратують не працівники, а сам факт спокіної констатації. Але що їм бідним ще казати
  3. Те, що софт таки спрацював. Якщо вже не пройшла транзакція - то не пройша, і край.
  4. Заяви на продаж валюти. В мене є сертифікат, яким я підписую всі інші платіжні доручення. Великий пліз, додайте продаж валюти! Я задовбався їздити в банк щомісяця по кілька разів.
  5. Неможливість пересилання завірених копій акту емейлом або факсом. В ....банку працюють чудові, милі, приємні люди, і я дуже хочу позбавити їх сумнівного задоволення споглядати свій червоноокий фейс.
Але як би там не було - все закінчилося добре, прямо як в казці :)

Як я сенсорні клавіші в Acer Aspire 5920g під Linux боров

Я довго і нудно боровся з цією проблемою і, схоже, таки переміг.
Дома для девелопенту використовую хоч і не нову і може трохи гламурнувату проте досить непогану залізячку Acer Aspire 5920g. Все ніби й нічого, та є в нього одна болячка - сенсорні мультимедійні клавіші в правій частині клавіатури. Дурість ситуації в тому, що якщо одну з цих клавш чіпляєш пальцем (а стається це трохи частіше, ніж регулярно) вилазить контекстне меню, або який небудь інший PageUp. Тому було патологічне бажання відключити цю радість к бісовій матері.
Натхнення писати про те де я лазив і що шукав особливого нема (спати якось підозріло хочеться), тому швидкий рецепт:
Дивимся список пристроїв вводу. Для цього cat /proc/bus/input/devices і шукаємо там девайси, про які сказано, що вони "SynPS/2 Synaptics TouchPad". Таких для мого Ацера є два, і один з них якраз ці підлі клавіші. Їх треба вимкнути, але бажано таки залишити живим тачпад. Власне от секція конфігу для тачпада:

I: Bus=0011 Vendor=0002 Product=0007 Version=81b1
N: Name="SynPS/2 Synaptics TouchPad"
P: Phys=isa0060/serio4/input0
S: Sysfs=/devices/platform/i8042/serio4/input/input0
U: Uniq=
H: Handlers=mouse0 event0
B: EV=b
B: KEY=420 3000f 0 0 0 0
B: ABS=11000003

Найцікавіші речі тут у секції Handlers. Правду кажучи цікава річ одна - event0. Тобто тачпад в нас працює через цей самий event0, решта зайве. Тепер залишилося підправити Х для того, щоб залишити реакцію лише на тачпад. Ласкаво просимо в /ets/X11/xorg.conf.d/ Десь тут повинен бути файлик з назвою, що містить synaptics.conf (у мене він називався 50-synaptics.conf). Відкриваємо файл і шукаємо стрічку MatchDevicePath "/dev/input/event*" i міняємо event* на event0. Зміни зберігаємо. Далі rcxdm restart і профіт.
Всі знущання проводилися на openSuSE 11.4
Приємної роботи.
П.С. Для мене це все шаманство, треба вчити матчастину в лінуксі, бо біда. Чомусь для девелопменту він мені зручніший за вінду, а от сказати, що добре його знаю язик не повертається. Буду радий критиці і поясненням.

понеділок, 25 квітня 2011 р.

Маленький фейл

Шкода, але малярна стрічка видалась надивовижу нетривкою. Доведеться відмовитися від неї на користь чисто стікерного підходу. Дошку чекає рефакторинґ :)

Псевдоробочий дизайн стіни (з картинками)

Тут от заходив Кум, дорікнув, що в мене все ще стіна в стареньких стікерах задач від одного проекту, до якого нема можливості повернутися. На носі ж наш exoom, тому стіночку мабуть пора б актуалізувати. Пообіцявши що зроблю ближчим часом відкрив нетБінса і зрозумів, що задачі таки тра трохи систематизувати. Та і голову трохи розмакітрити, бо ця штука мене таки добре накрила. Засим вдався до ґендкрафту.
Робити як минулого разу не хотілося - було надто статично, а хочеться бачити ще й прогрес роботи.
Отже для споганювання стіни було заготовано малярну стрічку, ножиці великі тупуваті і стоп'ятсот стікерів кислотних кольорів.


Ідея була приблизно така: поземо відкладаємо шкалу, на якій створюємо місце для задач з підпроектів. Для кожної підсистеми шість стікеромісць, розбитих на три нерівних колонки. Для задач, що маю зробити (себто Open) три стікери шириною. Далі колонка в один стікер для тих, що роблю просто зараз. Для виконаних - два стікери. Шкал таких по вертикалі має бути 2-3 (шкала висотою 3 стікери), кожна з них репрезентує версію. Стікери на шкалі в залежності від кольору символізують:
Зелений
задачу
Жовтий
розумну мислю, ідею або ще якесь незрозумілощо
Жовтогарячий
вдосконалення того, що вже є
Червоний (по факту темнорожевий)
злісний баґ
Спочатку взявся за обклеювання стіни малярною стрічкою. Перші штрихи:

Додав номер версії на першу горизонталь. Потім довелося трохи змінити систему - стікери навідріз відмовилися триматися на малярці більше 5 хвилин. Шпалери тримають краще, хоч і зернисті.

Себто стікери висять над маляркою:

Далі вертикальні штрихи, щоб відділити візуально задачі відкриті, опрацьовувані та виконані:

Наклейки зі статусами вгорі:

І декілька перших задач системи:

Чотири кольорові стікери внизу - це легенда до стікерів-завдань. Поки що відпадають папірці лише звідти. Як показує практика завтра-позавтра падіж закінчиться. А поки-що з задоволенням змістив одну з задачок у In progress та вже почав роботу :)
Допіру для повного щастя розгорну джиру і буду все це синхронізувати.

неділя, 24 квітня 2011 р.

Про коротку долю

Доле моя коротка... Ти мені пишеш добраніч, не знаючи ще, що ти коротка.
І жити тобі три, якщо тебе дві, а ні, то сім як тебе три...
Але й того ти не знаєш. І я б волів не знати. Хоч, може, надіятись можу на те, що буде інша, довга. Чи не довга, хтозна... Я ж не відаю, то мені так, з барського плеча сказали. Нащо? Чому? Щоб не жила ти сім, а тільки три?
Доле моя, спи спокійно. Я знатиму за тебе, що ти коротка. Що ми гаємо час а мали би боятися кожного нового дня. Горнув тебе до себе нині, коротка моя, щаслива моя в безтямстві.
Не хочу я думати, як бути без тебе, знати не хочу. І кінця чекати не хочу, тепла моя, сонна, щаслива в невіданні. А може щаслива в невідданні? Може я не пущу, може ти не підеш? А може й не стане мене дочекатися строку, чи й взагалі не стане, розвіюсь над Дніпром вітром вільним... Не хочу знати...
Нащо мені сказали? Як тепер бути з цим, як збутися, забути, викинути, не знати завтрашнього дня і прокидатися чекаючи не кінця і не початку, а не знати чого...
Доле моя, ну чого завжди комусь цікавіше знати, що з нами буде, що приписано-приречено кому більше, ніж нам обом? Дайте щастя невідання, дайте жити не по розкладу. І так уже дім-робота-вихідні-прогулятися-поїсти-поспати-полюбити... Життя по розкладу, любов по розкладу. От і термін кінцевий укладу і коротка доля...
Доле моя, моя приречена наречена.
Спи, спи пташеня.
Завтра настане день. І ти не знаєш, що там буде. І я ще не знаю, до пори. Може то і є щастя?

Нині Великдень

Сиджу дома. Сьогодні якось болісно сприйняв вирування життя за вікном. Воно наче якось несміливо йде повз тебе, наче з ввічливості вибачається за те, що не може тебе взяти з собою. І лишитися ну ніяк. І поквапом йде собі далі, трохи сутулячись у твоєму полі зору. А за хвилю вже й забуває і впивається теплим квітневим днем.
А мені сьогодні так хочеться бути частиною цього весняного цвітіння-квітнювання...
Ото сиджу дома, дую каву з коньяком, загризаю шоколадкою. Слухаю Вакарчука. Знов програш з "Така як ти", знов все шкереберть всередині. То не пісня, то магія якась. Славка під неї заносило, щось і мене якось по своєму заносить...
Вчора був такий спілкувальний вечір: Паша з'явився, летить додому. Хорошої йому дороги та м'якої посадки. Зі Славком Вакарчуком навіть негадано-неждано перекинувся твітом про снукер. От зараз у блозі (халепа, от би могти написати "у блоґу", щоб втулити оте моє новознайдене Ґ. Нова цяцька в дитини, їй Богу) пишу Славко, а вчора якось виховання пересилило, то звернувся на Ви. Ну, то таки від поваги.
Треба теґ кавовий якось виправдати, тому рецепт кави "балконна".
Берете з полиці маленьку турочку, наливаєте води майже повну і ставите на вогонь. Це сама нецікава частина. Далі, поки вода не закипить маєте вагон часу, щоб відкрити пакет з кавовими зернами і вдихнути аромат. В мене трохи й голова закрутилася, бо не варив кави відколи захворів. Берете трохи кави (мені дві чайних ложки вистачило) та висипаєте в кавомолку. А тоді починаєте крутити ручку та намагаєтесь встояти під натиском нової хвилі аромату. Хай йому грець, я таки кавоман, або навіть кавоманіяк... Дивіться тільки, щоб за вашим сенсорним кайфом не залив вогонь кип'яток. Турка ж на вогні стоїть, пам'ятаєте? Закипіла? Тепер геть її з плити, дайте охолонути трохи. Насправді зараз навіть кращий момент для "змолоти зерна". Допіру те що намололи сміло висипайте в турку та розмішайте. А далі на маленький, так щоб ледь липав вогонь ставите і чекаєте, поки вгору піна піде. Тільки тойво - язика не ковтніть, бо воно кортить дуже. Як підійшла піна - турку з вогню геть, а каву поволі зливайте в чашку. Якщо хандрить, як от мене - ложку коньяку в каву рекомендую як лікар (колись потенційний а зараз ніякий). І на балкон. І Олдфілда поставте. Або Вакарчука. Або що там ще до вподоби...
Дурна звичка хоч абзаци трикрапкою закінчувати.
Дивом сьогодні моє несприйняття паски кудись майже ділось. Може справа в тій смакоті, що мама з Наташкою настаралися. А може просто добрію час від часу. Зрештою - свято як свято. От тільки не думав, що зовсім сам залишуся. Ніби й хотів дуже, а тепер не знаю, як і боротися з цим. От куплю бабусі з дідусем хату і займусь врешті балконом. Бо кортить. Ба, навіть руки чешуться. Так вже давно хочу там маленьку затишну посиділочну зробити, друзів водити. А то й самому сидіти. Ще б з мого балкону зірки було видно... Ех, намалюю.

Намалюю собі небо
Бо брудного ми не треба
Намалюю собі зорі
Недосяжні, неозорі

О, понесло, понесло...

Розмішуйте коньяк, бо його тягне на дно...

субота, 23 квітня 2011 р.

Проблема у мене з заголовками... Аж набридати починає. Робота без заголовку не починається, пост без заголовку не пишеться і хочеться вже вечора. В відкрите вікно ллється життєрадісно сонце. Давно чекав його а тут раптом не радує воно мене. Якась нудьга. Може воно через те, що ось уже тиждень колупає мене та вража вітрянка. Тіло ніби й відпускає, а проте лізе кудись глибше, куди не просили її зовсім лізти. Тут от тільки наче сам себе переконав, що все в мене гаразд аж ні... Треба вибиратися під сонце.
Не люблю Паску в купі з Великоднем. Цього року якось особливо болюче не люблю. Вже дошкулив Наташці цим, бубоню про це мало не щодня, а вона бігає, пече, радіє, що вдається. Це в неї вперше, це її підносить а я замість просто порадіти, підтримати не можу спинитися і все нуджу. Як вона тримається? Я не знаю...
Хочу вже вечора. Може ввечері зможу працювати. Це все неробство - воно мене вбиває. А ввечері ніби можна трохи систематизуватися. Написати кілька постів для галочки - де був, під що скакав, закинути кілька одиничок в непомірно розрослий як для такої нетворчої людини тег музика...
Шляк би його трафив - де тут буква... Халепа, як її написати, коли її нема? Ґґґґ - О-от вона :)
Для тих, кому кортить - осьо вам корисне посиланнячко.
В коханому Лінуксі все куди зручніше, але поки туди зась.
Може воно не так і погано. Ґ знайшлася, тепер навіть слово теґ не дратуватиме так, як було без неї. Гітару настроїв, може й заголовок придумаю. Та і паску якось відбуду, не перший раз. Треба тільки навчитися робити гарну міну. З ввічливості. Хоч і це нескладно, бо пиріжки Наташкині дуже смачні без всякої політкоректності. І взагалі - розумниця вона в мене. Мене ж витерпіти - милуй Боже.
А лежати ще тиждень. Вже й не пам'ятаю, коли отак пропускав, як все цвіте. Сам оно цвіту зеленим.
Треба би разом з плановим апґрейдом прикупити зручнішу клавіатурку.
Якось бісить власна інертність. Все кругом іде, щось робиться, кудись спішить. І ніби то й мої справи, і задіяний там маю бути, а проте всилувати себе не можу. Починаю списувати на хворобу, на те, що заразний, на "якось воно буде". Ота затія з пам'ятником: невчасною не назвеш ("холодна, голодна й невчасна, тадам-пам-пам"), але натхнення нема влазити, розбиратись. Може тому, що мене вивели з процесу як учасника вже давно. Лише як фінансове забезпечення. Так, певно, тому й бути.
Дур голови чіпляється, як казала моя перша вчителька. Ні, не так - Перша Вчителька. Як вона, цікаво? І чи цікаво? Ні, таки дійсно цікаво. Там Вовка зараз, спитаю, якщо передзвонить. І якщо там...
Все, пронився, стало легше. Взагалі як погано треба щось робити. Бодай писати щось незґрабне.
І все ж хочеться вечора, а краще ночі. Тиші. Кави. Джазу. Роботи.

Післяслово: нарешті сьогодні схотів кави. Боже, яке це блаженство!