Країна з доставкою

Оце сиджу на роботі, весь такий занурений та зосереджений. Коли раптом дзвонить телефон. Незнайомий номер віщує моїм колегам наступний монолог з-за дверей:

"І вам доброго дня"
...
"Так, зручно"
...
"Знаєте, ні, не розглядаю"
...
"Так, задоволений"
...
"Ні, радше ні. Зайнятий дуже. Та й куди мені ще роботу, і так дві"
...
"Думаю що найближчих півроку не розглядатиму"
...
"Дякую."

Вже прокрутивши сценарій в голові виходжу в коридор і тицяю в екран.

"Доброго дня! Дмитро Анатолійович, це вас Ліля турбує з журналу "Країна". Скажіть, ви отримали журнал?"
Звісно, звісно отримав, і ще й не витримав, і від першої до останньої сторінки прочитав, і задоволення масу отримав і...
"Так, отримав, все в порядку, дякую" - відповідаю
"Дякую. Вибачте, що потурбувала"

Передплата закінчується за півроку. Поставлю позначку в календарі, щоб наступного разу не розгубитися, і подякувати за журнал.
І за турботу.

Привіт, Beeline

Якось році десь так у 2010 мене настільки дістали безперервні дзвінки з розповідями про нову акцію Білайну, що я взяв, та й погодився на "безкоштовне підключення до інтернету".
В зазначений час приїхало двійко хлопців - чемних, ввічливих та веселих. Щоправда чи то день в них був поганий, чи то просто не вистачило чогось, але після всіх їхніх потуг з підключенням воно так і не завелось. На жодному з моїх компів. З помилкою шлюзу.
Все буває, я сам айтішник, тож суворо судити не випадало. Але коли мені заявили що "Невідома помилка шлюзу" зникне після поповнення рахунку, мене таки вкурвило. Щось не подобався мені такий спосіб повідомити мене про те, що треба поповнитись.
Після тиради на цю тему і розкриття характеру та місця моєї роботи хлопці похнюпилися і пішли. На пиво не заробили, але стало їх так шкода, що папірець на підтвердження робіт я підписав.
Сьогодні ж на столику для кореспонденції знайшов лист від Білайну, що мій борг перед ними за злосну несплату передали компанії Купер Прайс, представники якої, очевидно, вже місяць пробують задовбати мене дзвінками з невідомих номерів і наштовхуються на злосний блекліст в телефоні.
Два звернення до учасників конфлікту:
Купери - я не люблю коли телефонують з прихованих номерів - робите таке вар'ятство - скидайте СМСку хто ви таки. Або ласкаво просимо на мило. Ну і тойво - перевіряйте рахунки, гроші вам пішли
Білайнам - риб'ята, вам срака язика викусила на 2 роки? Звідки я мав знати про борг, якщо не отримав жоднісінької квитанції а підключення, згідно акційних тарифів було безкоштовним. І чи мав би я платити за підключення до інтернету, з якого не викачав жодного байта трафіку?

P.S. Як неандерталець нецивілізований в Білайн я не телефонував. Якщо вони за два роки не спромоглися мені написати, то я теж лишу на них тиху кляузу. Отакий я мстивий по середах.

Затялося

Наташа вже давно не спала так погано, як в ту ніч з неділі на понеділок. Все стогнала і схлипувала крізь сон. Мені нічого іншого не лишалося як раз-по-раз будити її і тихенько шепотіти на вушко, що я тут, поруч.
Вранці розказала, що її снився зуб що випав. З кров’ю. Я хоч і не забобонний, проте якось мені цей сон геть не сподобався.
До вечора забулося, наступна ніч пройшла спокійно. А зранку я, нарешті, прочитав новини... Помер Богдан Ступка...
Я досі не хочу в це вірити. Це дійсно зуб з кров’ю, це член родини. На моєму віку пішло багато великих акторів, якими я захоплювався.  Але ще після жодної такої смерті не було так порожньо всередині. Так, наче пішов хтось дуже близький. 7 лютого 2010, 24 березня 2010
Дуже близькі з Богданом Сильвестровичем ми були двічі. 7 лютого 2010 року на прем’єрі "Легенди про Фауста" - сміливого, яскравого, фантасмагоричного дійства. Дует ступок з блиском зіграв Фауста в старості та в молодості, ще й Мефістофеля на додачу. То був єдиний раз, коли був у театрі сам. То було вперше, коли я бачив, як після блискуче зіграної вистави жоден глядач не аплодував. Богдан Сильвестрович в кінці вистави в образі старого вже Фауста вийшов в зал, оперся втомлено на сцену і заговорив. Про те, що вистава закінчилася, про те, що зараз ми розійдемося по домах і закінчиться його життя. Говорив спокійно, рівно, тихо... Можна було говорити тихо, бо зал не дихав. В мене ворушилося волосся на голові. Я чекав чогось невимовно страшного, і боявся, що те страшне буде не для Фауста на сцені, а для тієї людини, яка показала мені, що таке сила акторського таланту. Коли він вибіг з залу ніхто не аплодував. Заціпило. Щось затялося всередині нас, і не відпускало. Аж поки в зал з барабаном не ввійшов, наче й не було нічого, сам Богдан Сильвестрович, а ще й Богдан Бенюк із ним, і Остапа не забули. Таке полегшення я теж, певно, чув перший раз у своєму житті.
Друга близькість була, коли якимось дивом я дістав два квитки на "Тев’є Тевеля". Вибачте, навіть не буду пробувати розповідати - тут не вистачило б, певно, таланту самого Шолом Алейхема, а мені і братися нічого. Кажуть, що як Висоцького не можна перевершити в ролі Гамлета, так і Ступку не можна перевершити в ролі Тев’є. Зараз в моєму альбомі пам’яток на згадку є лише квиток з датою: 24 березня 2010.
Я хочу прокинутися. Хочу, щоб це був черговий геніальний акторський хід. Хочу, щоб Богдан Ступка бухнув себе в груди, як Константа з "Серця на Долоні", проказав оце своє здивоване "Зацєлосє", а далі задихав, як в фільмі, поклав хрест на себе і на подушку, як завжди робив в виставах. Хочу, щоб знову весело зайшов з величезним своїм барабаном і хвацько гупнув у нього. Хочу, щоб знову стояв на сцені з тим своїм візком, в тому 20 років не міняному картузі і дивився в далечінь, знаючи, що його чекає ще хай нелегке, але довге життя. Щоб знову поставивши дибки коня перед зачудованою шляхтою гордо промовив: "Єстем Богдан Зиновій Хмельницький!"
Може тому так порожньо, що в один день пішли від нас Тарас Бульба, Орест Звонар, Дон Жуан, Тев’є Тевель, Фауст, Мефістофель, Константа, Попель, Іван Мазепа, Богдан Хмельницький, Богдан Ступка.

Ниття про загробне життя

Я ріс на боголюбній Галичині. Такій боголюбній, що тільки в нашому маленькому чотиритисячному селі цілком собі уживалися православні, грекокатолики та римокатолики. Це офіційно. Себто в нашому селі була невеличка гарнесенька грекокатолицька церковиця, ще менша православна капличка, вічнобуд великої гарної православної церкви і старий покинутий польський костел. Костелу дісталося найбільше - меси там ніхто не провадив. І стояв він посеред зернотоку. Звісно ж орган з нього зник у невідомому напрямку ще задовго до мого народження. Проте хоч костел і не був діючим, все ж за архітектурою та стійкістю легко міг дати фори решті наших церков.

Звісно, це було не все: на 4 наших тисячі населення було ще й кільканадцять свідків єгови, трохи менше адвентистів сьомого дня ну і, звісно, куди ж без них, кілька євреїв. Насправді жодного єврея з наших я не пригадаю, але ж вони завжди є, правда?

Кожному послушнику будь-якої з конфесій давалася обіцянка за послух потрапити до раю. Ну або до пекла. За непослух. 

Пекло, як ви знаєте, є місцем направду жахним і вельми неприємним. Коли я був малим, до пекла мені зовсім не хотілося. Не надто хотілося і до раю. Дорога ж бо туди лежала через безмежно нудні недільні служби. Я пропускав рівно половину "Підводної одісеї команди Кусто". Це було нестерпно. Туманні перспективи пекла не дуже лякали мене, але зчинити бунт не дозволяли геть реальні перспективи піти в куток за непослух.

Потім був тривалий шмат коли я знався зі свідками єгови. То було достеменно інше: зібрання де ти міг виступити, відповісти на питання, де тебе слухали. Формула правильних відповідей в мене знайшлася швидко: треба лише натхненно переказувати те, що написано. Я впевнено обростав авторитетом і перспективами входження до раю в редакції вже свідків. Їхній рай був трохи інший: там би ми жили тілесними сотворіннями на землі, в чомусь на зразок комуни і трудилися би в славу господа. 

То був період дозрівання і я не надто переймався. Переймався переважно іншим. А потім... в цей рівно день 9 років назад померла моя рідна і єдина сестра. Кінець життя був дуже видимий. Тоді я зрозумів, що можна заснути і ніколи більше не прокинутися. Саме тобі я вперше задумався про рай і пекло по справжньому.

От що вийшло:

Християнський рай це місце, де ми славитимемо господа. Будемо жити во ім’я цього. Такі собі зомбі з чіткою програмою - махаємо крильцями (лопатами у свідків) і славимо. Ніякої роботи інтелекту, ніяких питань і сумнівів - повне смирення. В армії, кажуть, для чогось подібного використовують бром. Тут мені доведеться вийняти мізки, бо будучи при свідомості я такого не витримаю. Ну, але є реальніша перспектива - пекло.

Тихо варячись в якій небудь киплячій смолі я буду згадувати всі свої гріхи. І коли черговий чорт задиватиме черговий цвях в мою довбешку я в черговий раз проклинатиму себе за те, що согрішив. Але я буду я.

От що виходить назагал: в рай я потраплю таким собі всеслявлячим кимсь. Овочем, що нічого спільного зі мною не має. Тобто заслужу на рай я зі всіма своїми мухами в носі і тарганами в голові, а відбуватиме вічне блаженство буде хтось другий. А в пекло потраплю я вже заслужено, і буду там сам собою. Проте перспектива варитися заживо мені ніскілечки не подобається. Такий от веселий вибір дає релігія.

Ви справді ще й досі дивуєтеся, чому я атеїст?

P.S. Про небажання втрачати власне "Я" в релігії написано глибше і талановитіше є в "Таємниці" Андруховича.

Дядя інвалід

Сьогодні додому вертався 25-ою через Петрівку. Доїжджали вже майже до кінця. Перед однією з зупинок до кагалу тих, що виходять потрапила молодесенька мама з янгололиким хлопченям якраз того віку, коли постійно задаються всі можливі та неможливі питання. Я й не звернув би на них увагу, бо сидів спиною проте дзвінкий хлоп’ячий голосок прорізав сонний гул маршрутки:

- "Мама, а чого дядя так смішно ходить?"

По тротуару назустріч маршрутці йшов молодий чоловік, мабуть з наслідками ДЦП. Знаєте, такою характерною їхньою рваною ходою на напівзігнутих ногах, недоладно помахуючи якось неприродно вивернутою рукою. 

- "Дядя - інвалід. Він хворів коли маленький був"

- "Бідний дядя", зітхнуло хлопча. "Мені його шкода. В нього, певно, ножка болить"

- "Так, бідний" - підхопила мама, рада тим, що її чадо виявило співчуття. "Таких людей жаліти треба, і сміятися з них не можна і..."

Маршрутка зупинилася і вони вийшли. І коли двері з шумом зачинилися за ними я зрозумів, що не встиг розказати хлопчині, що ми з цим дядею більше року щоранку їздили одною й тою ж маршруткою на вокзал. Я з ціпком, він непевно, але на своїх двох. Я сходив на одну зупинку раніше і йшов на роботу. Якимось неймовірним чином він наздоганяв мене і ми заходили в один вхід бізнес-центру. Одним і тим же ліфтом їхали на один і той же поверх. Хтось з нас прикладав перепустку і відчиняв двері іншому. І лише в коридорі ми розходилися: я направо в Норвего-Українську Ітеру, а він наліво у всесвітньовідомий Microsoft. 

Пояснити б цьому хлопченяті, що цього дядю треба не жаліти. В нього треба вчитися...

Виринаючі росізми у вікнах

- А ты, случайно не знаешь, как по украински называются всплывающие окна?
- Виринаючі вікна
- Шутишь?

Активні дієприкметники
Десь такий діалог стався вчора на роботі. Щоправда мені навіть не довелося висувати свою улюблену, до оскоми співрозмовників, тезу про неіснування технічного діалекту української мови. Львівський є, волинський є, а технічного нема.
В суперечці про виринаючі вікна зачепили активні дієприкметники. Мовляв немає таких в українській мові. Наче правда, бо лікар лікуючий разом з масажистом масажуючим таки добряче дістали. Але давайте знову до виринаючих вікон. Чи до танцюючих пар - це ж бо цікавіше. Ці словосполучення слух якось не ріжуть, але ж і правила порушують. Невже ж таки омоскалився я в Києві настільки, що втратив чуйку? На щастя  помогла наша протестуюча гм, пардон, звісно ж - та, що протестує, Вікіпедія нагадавши, що є ще така цікава річ, як віддієслівний прикметник. Ура! Вікна і пари, що танцюють в них амністовано (зауважте, не танцюючі в них, адже це вже активний дієприкметник).
Уявіть собі такий от діалог. Ні, навіть не діалог, а дві репліки на балу, кинуті двома графоманами перебуваючими :) що перебувають у повному захваті і намагаються описати те, що діється:
А: Танцюючі пари кружляють по залі
Б: Кружляють танцюючі по залі пари
Тепер можемо нагримати на пана Б: "А чого це ви, пане Б, вживаєте кальку з російської, га?". Стривайте, а чого пан Б? Може то пані Б? Ще й на балу... Краще пробачимо їй цей маленький огріх та запросимо до танцю...

Технічна українська
Тут коротко: технічної української не існує. Мене аж тіпає від різного виду "Додатків", "Застосувань" та "Бульбашкових друкарів". Лишіть програмістам їх суржик. Щодо всякого роду офіційних документів, що їх так люблять наші державні мужі можу хіба сказати те ж саме, що сказав Стів Джобс про екран iPod nano. Готові? GET RID OF IT! Я це не стільки про документи, як, власне, про самих державних мужів...

Живемо в Україні, як дачники,
Українську зневаживши суть.
Нині там у державі табачники,
Де б тютюнники мали буть!
Петро Осадчук

Запозичення з російської
Чомусь слова, прийшлі до нас з російської мови з метою різати вухо прийнято називати русизмами. Вдумайтесь в етимологію, посмакуйте це слово. В ньому так і бринить Русь! Ні, я не проти слова. В мов наших багато спільного, і запозичення будуть, і вони збагачуватимуть обидві мови. Але коли чуєш "на слідуючій зупинці!"... ох... То не Русизм! Я оголошую війну! Від нині це РОСІЗМ! Росізм. Погодьтеся, звучить якось слизькувато-гидкувато-незручно. Як, властиве, і самі росізми.

And one more thing:
Недавно обіцяв про Бабкіна і Брюсель. Най самі за себе говорять!
Обіцяю про Джобса. І про Кіндл. І, може, навіть, все одразу.

...і випити великими рядками

"Митці - люди талановиті, але здебільшого зіпсовані. Якщо не славою і грошима, то алкоголем. Вечорами п’ємо багато вина і брудно лаємося. (У твоїй пристуності, звісно, не будемо). Насамкінець у нашому товаристві іноді з’являється ще й вона - MJ."

"Хто це така?" - чи не миттєво зреагувала Кс.

"MariJuana", - вичерпно відповів я.

Юрій Андрухович. Лексикон інтимних міст. Десь посеред Лозанни

До Андруховицького Наймехена я грішив літературним алкоголізмом рівно двічі. Вперше то було аристократично-поштиво. З братами Стругацькими десь серед снігів в затишному "Отеле "У погибшего альпиниста"". Хоча ні, не двічі. Бо в "Готелі" я вперше напився слухаючи радіовиставу з улюбленим Гафтом, а потім вже читаючи книжку. Другого разу я вже просто бухав спокушений тими ж братами за кілька лише тижнів у "Граде обреченном". Рядки плили, голова на ранок була похмільна. Маючи за свідка Сашу, який людина серйозна, науковець і знається на якісному алкоголі анітрохи не гірше, ніж на якісній літературі скажу, що п’янів я зовсім не один. До певного часу думав що це автентична риса Стругацьких - настільки колоритно змалювати сцену споживання алкоголю, що читача і дійсно починає похитувати. Причому геть по різному.

Почитайте "Готель". У вас неодмінно з’явиться відчуття такого благородного, аристократичного, легкого сп’яніння. Рухи стануть плавнішими, язик розв’яжеться (гм, поговорити, правда, буде ні з ким, хіба з книжними героями, але до такого стану не розвезе). Ви відчуєте як усі ті річні запаси старого вина приємно холодять глотку і гріють душу і мізки. Неперевершене почуття, закликаю, спробуйте.

"Град" - це п’янка приречена. На похмільну важкість голови. Там не вино, там не до витребеньок. І не ведіться на "Західний" стиль Стругацьких, віскі не буде. Цмудитимете гірку і теплу (ні, не з мильниці). Рядки попливуть перед очима і зробиться трохи зле, дуже піднесено і бентежно весело. А ще відчуєте себе на порозі великих звершень. Готовим зламати світ. Бездумно-безрозсудно-великодушним. Ну, ви ж знаєте, як можна звернути гору після кількох вдало закинутих чарок... Ніколи ви не будете ближче до розгадки всіх таємниць граду ніж на цій організованій Фріцем пиятиці.

Нині мушу частково відмінити автентику Стругацьких в цьому питанні. Відмінити, бо мав щось подібне з іншим автором. Частково, бо не пив, а курив. Не знаю що, але цілковито точно то був не тютюн. Головне брати три, тоді буде знижка - не 6 євро, а всього 5 (нагла реклама). Накрило мене в маршрутці. Пощастило, що їхав я з роботи а не навпаки. Якраз перед кінцевою почав читати про Наймехен. Їй-бо, добре, що пан Юрій був в Голандії лише раз в житті, бо якби був двічі за час моєї дороги, то не знаю, чи й добрався б додому. Опис посткофішопного стану автора ще й поданий від першої особи гепнув по мізках так (еге ж, долькою лимону загорнутого в золоту цеглину), що мене одразу захитало. Ледь дочекавшись кінцевої на вокзалі я вивалився з маршрутки на "свіже" повітря привокзальної площі. Зараз лиш пригадую, що таки оперся спиною об перший зустрічний чи то стовбець, чи то паркан і якийсь час віддихувався і приходив до тями. Не знаю скільки. Мене мутило, перед очима плило. Холєра ясна! Я знав, що це маячня, що я просто начитався але зробити з собою не міг нічого. Все ж на стоп’ятдесятякийсьтам раз мене відпустило. Стало легко, невимовно легко, якось піднесено. Захотілося сміятися. Самому з себе. Сміятися... Хай йому ґрець!!! Тільки зараз дійшло! Ну та й біс з ним. Вживу спробувати не довелося, а літературний "приход" вдався.

P.S. Якийсь дурнуватий стан. Хочеться віскі (хоч я його і не люблю). А ще якогось Блекстоуну, такого терпкого, ароматного, з вишенькою. Ні, дзуськи. Як співає Сергій Бабкін: "Він варить каву але сам п’є зелений чай". Чайку і спати. Добраніч.

P.P.S. Про Бабкіна і Брюсель у розділі "Далі буде..."